заплановано на квітень 2018

весняний похід Лікійською Стежкою

 

 

заплановано на липень 2018

через Тянь-Шань до озера Іссик-Куль

 

 

заплановано на серпень 2018

літній треккінг по Сванетії

Осінній похід по Лікії

В середині жовтня 2017 року відбувся похід Лікійською Стежкою, по одному з найцікавіших її відрізків, між населеними пунктами Гойнюк та Чиралі. В похід вирушили маленькою групою, з п'яти туристів. Ми вже проходили цю частину Лікійської стежки у весняному поході, але цього разу маршрут було сплановано трохи інакше: змінились місця всіх ночівель, деякі відрізки маршруту було пройдено іншими стежками, та збільшено час відпочинку на морі.  Але про все по порядку, з мінімальною кількістю тексту, але гарними фотками!

Початок маршруту за селищем Гойнюк:

Пригоди почались ще до виходу на маршрут! З аеропорту до с. Гойнюк було замовлено трансфер, але водій, який нас зустрів, не розмовляв на англійською, ні російською, ну і звісно ж не розумів українською. А в групі ніхто не володів турецькою мовою. Ми планували зробити 5-хвилинну зупинку біля туристичного магазину, щоб придбати газ, але водієві це не вдалось пояснити, хоча завчасно було домовлено про таку зупинку. Водій завіз нас в саме село, і на маршрут ми вийшли без газу, оскільки в сільських магазинах його не купити. В результаті без газу ми пройшли весь маршрут! На щастя дров на Лікійці вдосталь, і вони сухі на стільки, що загоряються від одного сірника, а отже і проблем з приготуванням їжі не було. Хоча, звісно, відсутність газу створює деякі незручності.

В перший день ми тільки переходимо невисокий скелястий хребет:

Поступово набираємо висоту, милуючись скелястими краєвидами, які оточують з усіх сторін:

На одному з перших привалів:

На другий день виходимо до каньйону. Пейзаж змінюється, і тепер нас оточують відшліфовані водою величезні камені. Річка майже пересохла, і місцями повністю ховається під землю. Взагалі осіння Лікійка значно сухіша, порівняно з весняною!

Початок каньйону:

Місце для купання. Далі, між каміннями, води з головою:

Йдемо далі по каньйону:

В каньйоні стежка зникає. Але судячи з карти, і саморобних туриків, які заміняють маркування, проходить вона саме тут. Каміння трохи ускладнює рух, але йти тут дуже цікаво! Тут специфічна рослинність, величезні камені в руслі річки, а з обох сторін нависають скелі.

В другій половині дня виходимо з каньйону. Знову відкривається вид на гори, місцями проглядається море:

Через якийсь час стежка заходить у ще один каньйон, в якому і зникає. Незрозумілого призначення червоні стрілки та саморобні турики-пірамідки заводять в глиб каньйону, аж до місця де йти стає неможливо через каміння і чагарники. Хто і з якою метою наставив тут туриків, які автоматично сприймаються як маркування маршруту - незрозуміло, але завдяки їм тут довелось поблукати і нам, і ще одній групі. В результаті спільними зусиллями двох груп знаходимо стежку, і повертаємось на маршрут.

Ближче до вечора виходимо до гранатового саду:

Сьогоднішній перехід розтягнувся в часі, а тому на ночівлю зупиняємось поблизу гранатового саду, в місці з видом на море. Тут є щось на зразок кемпінгу, в якому можна безкоштовно поставити намети, а також за невелику суму можна прийняти душ, і перекусити. В цей день з'явилось відставання від графіку, тому наступного дня ранній підйом. Залишаємо гранатовий сад, снідаємо в ресторанчику біля кемпінгу, і йдемо далі! Лікійська стежка робить багато непомітних поворотів, які дуже легко пропустити. Інколи ці повороти проходять повз чиєсь подвір'я, чи просто непомітно відходять в сторону від дороги.

Один з непомітних поворотів:

На відрізках маршруту, де мало туристів, стежка зовсім не натоптана, місцями навіть непомітна. Через це щодня ставались випадки, коли ми відходили в сторону, і аж за кілька сотень метрів розуміли що ми не на маршруті. Після чого доводилось повертатись до останнього маркування, і шукати правильний напрямок.

Очевидно тут колись було озеро, оскільки тут єдина рівна ділянка, з контурами берегів:

Сьогоднішній перехід закінчується за селом Гедельме. Табір ставимо за селом на підвищенні, з видом на руїни фортеці.

Табір:

Вид з табору. Видно мінарет сільської мечеті, та залишки фортифікаційних стін:

На четвертий день походу вже бачимо найвищу точку маршруту - вершину гори Тахтали, яка сягяає майже 2400метрів. Оскільки тут висота спадає до рівня моря, то гори здаються дуже великими!

Одна з багатьох гарних скель, що трапляються по дорозі:

Один зі схилів гори Тахтали:

А там в далині трішки видніється море:

З набором висоти змінюється ландшафт і рослинність:

З часом ландшафт стає ще екзотичнішим: суцільні кам'яні скелі, з тріщин яких проростають величні ліванські кедри:

Тут і каміння, і дерева, мають незвичну форму, і місцями складається враження що знаходишся на іншій планеті:

Для табору знаходимо рівненьку галявину серед каменів:

Ранок наступного дня:

Першу половину дня йдемо через високогірний ліс, з кедрами і туями гігантських розмірів. Дерева і каміння своїми формами дуже відрізняються від того, що було на нижньому ярусі, і пейзажі подекуди здаються нереалістичними.

Ще одна рівна галявина, з кам'яним острівцем:

Після обіду піднімаємось на найвищу точку маршруту - гору Тахтали. Туди веде кількакілометрове відгалуження Лікійської стежки, добре натоптане і промарковане. Верхній ярус на Тахтали кам'янистий, без рослинності. На самій вершині збудовано невеликий торгово-розважальний центр, в якому є ресторанчик, магазин з сувенірами, і великий оглядовий майданчик. На гору можна виїхати канатною дорогою зі сторони моря. Але то не наш маршрут!

Вид з Тахтали:

Чим ближче ми до місця п'ятої стоянки,тим ближчим здається море:

Готується вечеря:

Вид з табору на сусідні скелі:

До шостої ночівлі ми кардинально скидаємо висоту. На нижньому ярусі вже дуже тепло, і всі розуміємо що завтра, на морі, буде ще тепліше!

Снідаємо. Сьомий день походу:

На сьомий день залишається короткий, але насичений пам'ятками перехід. За останнім, не високим хребтом, вже видно море, і тут стає зрозуміло що за кілька годин ми будемо там! Природна пам'ятка цього дня - Вогні Химери. В кількох місцях з гори виходить газ, який загоряється від контакту з киснем. Ближче до вершини хребта є місця з вогнями, де зовсім немає людей, і майже немає стежки.

Трохи нижче вогні більші:

Загалом по нашому маршруту таких вогнів можна нарахувати кілька десятків. Крім того є багато обгорілих дірок в землі, але вогню там вже немає. Було кілька дір, в яких вогонь не горить, але звідти йде дуже гарячий газ, з чого складається враження, що вогонь горить десь глибше, хоча такого наче б то не може бути. Біля групи вогнів що поблизу руїн храму є таблички, на яких написано що розпалювати вогні суворо заборонено.

Руїни античного храму біля вогнів:

Серед руїн теж є вогні:

В другій половині дня ми вже виходимо до моря! Біля села Чиралі пляж дуже гарний, але більшу його частину займає заповідник, на якому гніздяться морські черепахи. Тут дозволяється гуляти і купатись в морі, але табір ставити не можна. Ми ставимо намети за парканом, і в наступні кілька днів вже не робимо ніяких переходів, а просто відпочиваємо на березі моря!

Огороджений парканом заповідник:

Черепах цього разу побачити не пощастило, на відміну від весняного походу. Але поблизу нашого табору виявилось багато їжаків, які цілими ночами шаруділи в тамбурах наметів, і навіть понадгризали наші фрукти! Довелось вночі вилазити з намету, виставляти понадкушувані фрукти назовні, а інші ховати! Море абсолютно чисте і ще досить тепле. Поблизу нашого табору рівний пляж переходить у скелі - чудове місце для пірнання з маскою. Людей на пляжі вже немає, оскільки тут це вже не сезон. А для нас відсутність пляжників і тепле море - найкращий сезон!

В кількох кілометрах від табору знаходяться руїни античного міста Олімпос. Площа міста досить велика, і на його огляд потрібно кілька годин. В Олімпосі є щось на зразок невеликого музейного комплексу під відкритим небом, але більша частина міста - це просто закинуті руїни, зарослі чагарниками. Полазити по таких руїнах подекуди цікавіше ніж у музеї. Олімпос цікавий тим, що це не просто окремий храм чи палац, а ціле місто, з будинками, амфітеатром, некрополями.

На дев'ятий день похід закінчується. Вранці востаннє купаємось у морі, і їдемо рейсовим автобусом до Анталії. Там маємо кілька годин на прогулянку містом, а вечірнім літаком повертаємось в Україну. Анатлія - велике, дуже гарне місто, багате історичними пам'ятками античного, Візантійського, та Османського періодів. Щоб оглянути Анталію, потрібно кілька днів, яких ми на жаль не маємо. Тому обмежуємось прогулянкою центром, та історичною частиною міста, закуповуємось турицькими солодами, і їдемо в аеропорт. О першій годині ночі наш літак сідає в Києві.

Осінній похід цілком підтвердив весняні враження від Лікійки: стежка не дарма входить до числа найкращих трекінгових маршрутів. Місцеву красу не передати ні на словах, ні на фото. Складність - середня, і пройти Лікійку можна без спеціальної підготовки, але нормальна фізична форма є необхідною умовою успішного проходження маршруту. Крім краси місцевої природи, на маршруті зустрічаються історичні пам'ятки античних часів, та сучасні села, в яких можна оцінити сучасний Турецький колорит, та скуштувати страв місцевої кухні. Отже, висновок однозначний: всі любителі гірського трекінгу просто зобов'язані пройти по Лікійській стежці!