заплановано на квітень 2018

весняний похід Лікійською Стежкою

 

 

заплановано на липень 2018

через Тянь-Шань до озера Іссик-Куль

 

 

заплановано на серпень 2018

літній треккінг по Сванетії

Пригоди в Сванетії

 

Похід організовувався двома турклубами - "Гиля Гуси" і "Росомаха". В результаті до Грузії відправилась збірна група з одинадцяти туристів, охочих пройтись через Великий Кавказ вздовж Безенгійської стіни. Поїздка планувалась так, щоб здійснити похід по горах, а після того відпочити на морі. Але про все по порядку!

 

Від села Ушгулі  до льодовика Шхара

Знайомство з Грузією починається з аеропорту міста Кутаїсі, де опівночі сідає наш літак. Після того довгий нічний переїзд, і тільки вранці ми добираємось до стартової точки - села Ушгулі.

Перше фото, на старті. Група, зліва на право: Оксана, Катерина, Віталій, Олександр, Галина, Ірина, Кирило, Ірена, Ярослав, Віталій. Провідник за фотоапаратом :)

Про села Сванетії треба сказати окремо, оскільки вони вражають майже так само, як і місцеві гори. Села, які ми проходили, збудовані на руїнах фортець Х-ХІ ст. часів розквіту Грузинського Царства. Від фортець залишились башти і фрагменти стін. До цих башт і стін добудовано інші стіни, результатом чого є "сучасні" будинки і господарські споруди, тому виглядають такі села надзвичайно колоритно.

Снідаємо в одній з сільських забігайлівок, а після сніданку виходимо на маршрут.

Село Ушгулі:

Оскільки перед походом у нас був нічний переїзд на автобусі, сил на подолання значного відрізку маршруту не було. Крім того, умови рельєфу такі, що перший хребет, який нам потрібно перейти, - це найважча частина маршруту. Отже, ще на етапі планування було вирішено почати похід з дводенного відпочинку. В перший день ми відходимо на кілька кілометрів від села і просто відпочиваємо. На другий день планується прогулянка до льодовика Шхара, який сходить з однойменної гори - найвищої гори Грузії. Шхара є частиною Безенгійської Стіни, відноситься до Головного Кавказського хребта, паралельно якому і буде проходити весь наш маршрут.

Вид на Шхару в перший день походу:

Перший привал: 

Дорога йде вздовж річки, яка витікає з льодовика Шхара. Річка місцями утворює глибокий каньйон. Подібні каньйони будуть нерідко зустрічатись в цьому поході, постійно нагадуючи про те, що річки на Кавказі в більшості випадків перейти не вдасться, хоча з карти може здаватись, що там протікає струмок, який десь поблизу тільки витік із землі.

Річка поблизу села Ушгулі:

Наш перший табір: 

З першого табору відкривається неймовірний вид на Головний Кавказський хребет. Небо в другий день чисте, і кілька вершин-п'ятитисячників видно, як на долоні!

Вид на Шхару:

Як і планувалось, в другий день робимо прогулянку до льодовика, який знаходиться в кількох кілометрах від табору. Стежка до нього йде практично по одній висоті, тому сьогоднішня прогулянка - справжній відпочинок.

Краса пейзажів по дорозі до льодовика не потребує коментів:

Льодовик вже зовсім близько:

Поблизу самого льодовика рослинності вже значно менше, натомість є купи каміння:

На жаль, фото зовсім не передають мастабу і величі Кавказських Гір. Перепад висоти від кінця льодовика до вершини - майже три тисячі метрів!

Місце, де льодовик закінчується, де і з нього витікає річка:

Ось так виглядає нижній край льодовика:

 

Від річки Унгурі до річки Халдешала

Після дводенного відпочинку на березі Унгурі починається найважча частина маршруту - перехід через хребет Мабхрані, висотою понад три тисячі метрів. Хребет з початку планувалось переходити в іншому місці, через перевал Карета, але через маленький прорахунок в плануванні ми пройшли його легшим шляхом. "Легший шлях" виявився теж зовсім нелегким, і зайняв повний день - з самого ранку і до пізнього вечора. Під час переходу були великі ділянки без будь-якої стежки, небезпечні сипухи, круті схили, зарослі Рододендрону і неперевершені краєвиди!

Починаємо підйом на хребет:

Вид на річку Унгурі: 

Привал: 

В третій день походу піднімаємось на найвищу точку маршруту, на позначці понад три тисячі метрів. Вид, який звідси відкривається, словами не описується, тому навіть не намагаюсь це зробити.

Піднімаємось на хребет:

Вид з хребта Мабхрані, висота 3000м.:

Хребет взято! Після короткого перепочинку починаємо спуск, оскільки зі сторони Головного Хребта чути грім.

Особливість сьогоднішнього хребта - відсутність стежки. На одній карті стежка була, на іншій - не було, і в реальності її теж не було. Тому більша частина сьогоднішнього дня пройшлась навпростець через трав'янисті схили. В кінці спуску високі трави змінились рододендроном, через зарослі якого довелось йти кілька сотень метрів, що дуже уповільнило спуск.

В рододендроні:

Сніг на річці, який так і не розстав до кінця літа. Висота приблизно 2300м.

Річка біля підніжжя гори вкрита снігом, через що доводиться пройти трохи більше, ніж хотілося б. На ночівлю стаємо на березі річки Халдешала, ставлячи табір майже вночі.

 

Від річки Халдешала до річки Адіші

На четвертий день планується ще один перехід через хребет. Цього разу висота трохи менша, перевал знаходиться приблизно на 2800м. Перехід коротший, що дає можливість трохи відіспатись після попереднього дня.

Ранок четвертого дня:

Корективи в наші плани вносить погода. Вже перед самим перевалом, коли до нього залишалась якась сотня метрів, прямо перед нами починається гроза. Підніматись в такі погоду не можна, і доводиться швидко здавати назад, щоб скинути висоту. В результаті на якийсь час застряємо на схилі, за кілька сотень метрів до перевалу, і мокнемо під дощем з градом, чекаючи поки гроза вщухне.

Два турклуби, одна група:

З перевалу видно продовження Безенгійської стіни, та гігантських розмірів льодовик Адіші. Фото не передають масштабів, але, щоб масштаби стали зрозумілішими, коротка довідка: вершини на наступному фото сягають висоти понад п'яти тисяч метрів, а місце, де закінчується льодовик, і з нього біжить в низ річка, знаходиться приблизно на позначці 2300м.

Льодовик Адіші, місце початку річки Адішала: 

Під кінець дня виходимо до річки, і виявляємо, що перейти її не вийде. Через якийсь час до місця, де стежка з хребта виходить до ріки, під'їжджає джигіт на коні, і пропонує послугу "перевізника". Обміркувавши можливі варіанти розвитку подій, вирішуємо скористатись його послугами, і таким чином опиняємось на іншому березі. Про переправу треба сказати окремо: коштувало це задоволення в сотню американських доларів за групу. Розуміючи що виходу у нас немає, джигіт категорично відмовився скидати ціну. Перейти самим ввечері нам би не вдалось. Теоретично можна було б залишитись на тому березі до ранку, і спробувати перейти річку наступного дня. Льодовикові річки зазвичай зменшуються на ранок, оскільки льодовик вночі трохи підмерзає. Але в цей день пройшов сильний дощ, і продовжував накрапати, і було зовсім незрозуміло, якого рівня води чекати наступного дня. Як розповів наш перевізник, кінна переправа тут функціонує на постійні основі, принаймні тоді, коли в річці висока вода. Яка вартість переправи для місцесих, він звісно не сказав.

 

Від Адіші до Жабеші

Наступного дня в обід виходимо до другого на нашому шляху села - Адіші. Село виявилось ще колоритнішим від стартового села Ушгулі. В Ушгулі хоча б було видно якісь вулиці, і різницю між приватною і громадськими зонами. В Адіші дуже важко зрозуміти, що де є, і йдучи селом, не ясно, чи то чиєсь подвір'я, чи нічия територія.

Підходимо до Адіші:

Тисячолітні оборонні башти, які є неодмінною складовою архітектурного ансамблю сіл Сванетії, слугують за господарські споруди, місцями до них прибудовані житлові будинки.

В селі є готель, супермаркет і фастфуд:

Вхід до більшості готелів та супермаркетів в Адіші виглядає приблизно так:

Не дивлячись на те, що виглядають місцеві магазини та готелі не надто фешенебельно, ціни в Адіші значно вищі ніж в містах. Докуповувати їжу в селі виявилось поганою ідеєю: продуктів там майже немає, а те що є, обійдеться у разів п'ять дорожче, ніж в містах. Однозначний висновок: відправляючись туди, продукти рекомендується купувати завчасно. Загалом, села Сванетії - це окрема історія, і про них варто робити окрему фото-розповідь. Тут зберігся унікальний колорит, завдяки якому ці села без перебільшення стоять нарівні з найколоритнішими населеними пунктами світу!

Між селами Адіші і Жабеші 10 кілометрів через хребет. Пройшовши за кілька годин майже половину шляху, зупиняємось на ночівлю на галявині з гарним краєвидом, і решту дня відпочиваємо.

Перед стартом, ранок наступного дня:

Вид на Ушбу:

По обіді виходимо до села Жабеші: 

В Жабеші закінчується гірська частина походу. Звідси ми їдемо у містечко Анаклія, що на березі Чорного Моря.

 

Море

Анаклія, як місце кількаденного відпочинку після гір, було вибрано випадково, до того ніхто з групи там не був, і всі досить слабо уявляли, що нас чекає. Доїжджаємо до Анаклії ввечорі, коли вже стемніло. Намети ставимо прямо на березі, але трохи осторонь від міського пляжу. Анаклія - невелике містечко, в якому колись планувалось збудувати великий курорт, але планам не судилось збутись. Набережна збудована на половину, а інша половина вже не перший рік стоїть закинутою. Що зірвало плани будівництва - не знаємо. Можливо просто зрозуміли недоцільність, нерентабільність такого проекту. Можливо ці плани зірвав один зі збройних конфліктів: Анаклія знаходиться на відстані всього 2 км. від Абхазії. На даний час, очевидно, привабити туди відпочивальників не так просто, і в містечку й на малолюдних пляжах панує досить сонна атмосфера. На пляжі, прямо біля нашого табору, пасуться корови, але у нас вже немає сил і бажання шукати нове місце. А головний пляж, той що біля готелів, зовсім не підходить для установки наметів: там все ж таки людно, шумно, і треба домовлятись з поліцією, щоб дозволили поставити табір. Звісно, на центральному пляжі чистіше, але для установки наметів він не підходить.

Головний пляж:

Недобудована частина курортної зони:

Загалом, розповісти про ці кілька днів на морі, особиво нічого: в ці дні ми просто валялись на пляжі, рятувались від пекельної спеки в морі, і по кілька разів на день відвідували ресторанчик домашнього типу, який знайшли по сусідству. Ціни досить помірні, їжа дуууже смачна, і порції величезні. Грузинська кухня і гостинність власниці ресторану пані Ази залишили найприємніші враження з усього, що було в Анаклії!

З моря всією групою їдем в Кутаїсі, де наші грузинські шляхи розходяться: хтось цього ж дня летить в Україну, хтось залишається в Кутаїсі, а хтось - в Тбілісі.

 

Тбілісі

На сам кінець кілька слів про столицю, яка вразила своє красою, колоритом та кількістю пам'яток. Але розповідь про Тбілісі - не мета цього фотозвіту. Окрім того, про місто можна знайти вдосталь інформації - тому просто кілька фото!

Вид на місто з одного із пагорбів: 

В одному зі старих кварталів:

Старі квартали - одне з найбільш вражаючих місць. Вони дуже контрастують з центральними районами, деякі вулиці яких виглядають не менш по європейськи, ніж сама Європа. Перебуваючи в місті, відвідати старі квартали Тбілісі треба обов'зково!

Колорит Грузинської столиці зумовлений насиченою історією міста, а також етнічним і релігійним складом його населення. Місто переважно християнське, але мусульман тут живе дуже багато. В різні історичні періоди етноконфесійний склад дуже відрізнявся: в часи арабського владарювання в Тбілісі проживали грузини, вірмени, але більшу частину становили прийшлі араби, мусульманського віросповідання. На початок ХІХ ст. понад 90% населення становили вірмени. Зараз більшість населення - це грузини. Але впливи бурхливих історичних подій тут помітні досі, передусім в архітектури міста та його мешканцях.

Насичена історія залишає велику кількість пам'яток, міських легенд та унікальну субкультуру міста. Щоб побачити, зрозуміти і описати це все, потрібна окрема, триваліша, поїздка, і окрема розповідь.

Сподобалась розповідь? Приєднуйся до нас на Facebook!