Експедиція в Кенію

Ця мандрівка до Кенії була розвідувальною, і до пригод потрібно було готуватись одразу. Та ніхто не знав, що їх буде аж так багато! Ця подорож була найпроблемнішою в

плані організації, але, разом з тим, дуже цікавою, з насиченою програмою,  фантастичною природою, з дуже корисним досвідом. І залишила купу найяскравіших спогадів в усіх учасників.

На грудень 2021 року вже заплановно нову мандрівку в Кенію, з оновленю програмою, з врахуванням самих проблемних моментів. Вже відкрито набір групи в Facebook. Бронюйте місця :)

 

А тепер коротко про все по порядку, бо майже два тижні пригод в Кенії неможливо вкласти в один фотозвіт.

20 лютого близько 6 ранку, після довгих перельотів наш літак сів в Найробі. В запасі був повний день, оскільки виїзд в гори заплановано на наступний день.

Мандрівка починається з дуже приємної події: на запрошення українського консула в Найробі, вирушаємо в гості в посольство України в Кенії. Тут від консула отримуємо прапор, який маємо підняти на вершину піку Ленана. Консул України багато допоміг з організацією цієї мандрівки, був весь час на зв'язку протягом довгих місяців нашої підготовки, за що йому дуже величезна подяка від турклубу та від всіх наших туристів! :)

Вся група. Отримуємо прапор від консула України в Кенії:

 

Про Найробі можна написати окрему довгу історію, та це не основна тема розповіді. Місто могло б бути дуже гарним, якби там навести порядок. Є там і хмарочоси, які виглядають цілком сучасно, і велитенські трущоби, в яких проживає від 1 до 2 млн. людей. Місто дійсно небезпечне для білих, і білим там дійсно не варто ходити по вулицях в темну пору доби. Всі ці застереження - не жарт, і екстримальність вечірньої прогулянки ми таки відчули на власному досвіді. Але з нашими туристами все добре, нікого навіть не пограбували :)

Щодо прогулянки в центрі міста в світлу пору доби - то тут ніяких проблем, спокійно собі гуляйте.

Найробі можна побачити з такого ракурсу:

 

А можна і з такого:

 

Наступного дня у нас довгий переїзд в гори. Загалом, в цій мандрівці, ми наїздимо по Кенії близько 2 тисяч кілометрів! Це буде не завжди легко, і про це далі буде детальніше. Але всі ці поїздки дадуть можливість побачити різні, зовсім не туристичні регіони країни. Побачити Кенію такою, як її побачили ми - це вже окремий пункт програми, який можна ставити в один ряд зі сходженням на вершину. Інколи це шокуюче, інколи дуже гарно... але це особливий досвід, і особливі, дуже змішані враження.

Годин 5-6 в мікроавтобусі, і ми доїжджаємо до в'їзду в національний парк "Гора Кенія". Тут варто нагадати, що збої з стабільністю екваторіальної погоди стаються і в Кенії. До сезону дощів ще кілька тижнів, але в одну зливу ми потрапляємо, після чого звісно ж доводиться штовхати мікроавтобус по глинистим сільським дорогам. Пригоди починаються!

Від в'їзду в національний парк до точки, де можна розпочати наш маршрут, треба їхати. Цей шлях від останнього села - ще 30 через екваторіальний ліс. Проходити цю секцію пішки забороняє адміністрація парку: по-перше, дистанція завелика для одноденного переходу, по-друге, тут дуже багато тварин - слони, буйволи, різні великі кішки. Тому цю секцію треба проїхати. Часом їдучи, часом штовхаючи мікроавтобус, дістаємось майже до точки, де можна починати маршрут. За півтора кілометри до кінця машина з лисими шинами вже не може їхати під гору. Тому останні півтора км. йдемо пішки, а рюкзаки їдуть далі.

На вході є табличка, і будка з одним працівником парку. Вхід оплачується виключно з картки, готівку не приймають. Але біда в тому, що інтернету тут немає. Тому працівник парку бере термінал, сідає на мопед, і разом з нашим туристом і карткою їдуть кудись шукати інтернет. Процедура оплати - поїздки на якісь сусідні горби, де ловить - займає години півтори. Чому не беруть готівку - зрозуміло. А от чому при цьому немає інтернету - не питайте :)

На виїзді з джунглів:

Останні півтора кілометри йдемо пішки:

 

 Звідси почнеться маршрут. Табличка ще раз нагадує, що не треба лізти до тварин:

 

Що стосується маршрутів - то це певна умовність. Їх тут є багато, але жоден не маркований. Тобто, йдете куди хочете, як сплануєте. Вказівників теж немає, крім кількох вже перед самою вершиною. Маршрут можна складати на свій розсуд, з негустого переплетення стежок. Крім трьох офіційних воріт, є ще 5-6 неофіційних входів в парк. Однак ходити ними не рекомендується. Крім того, що це порушення правил в чужій країні, це ще й небезпечно - всі неофіційні входи розсташовані нижче, в зоні джунглів. Неофіційних стежок немає на картах, і на місцевості вони теж дуже умовні. Ми 30-кілометрову смугу джунглів проїхали на мікроавтобусі, а не йшли пішки. Якщо зайти через неофіційний вхід, то скоріш за все не встигнете за день вийти з них, і доведеться ночувати прямо там.  Навіть проїжджаючи через ліс, ми встигли побачити кілька разів буйволів, зебр, сліди життєдіяльності слонів, і один раз велику кішку. І це все на "центральній" дорозі. Одним словом - ходіть через офіційний вхід, і не шукайте собі проблем :)

Наш табір в перший день:

 

Вечірній вид з табору на гору Кенія. Нам в тому напрямку:

 

Місце, в якому починається піша частина нашої мандрівки, знаходиться на межі лісу і гірського рідколісся. Місцевість з окремими деревами, кущами, та болотами. Дуже багато слідів тварин, і часом сильний їхній запах. Щось середнє між запахом ферми і зоопарку. Але в перший день великих тварин не бачили. Тільки на сусідніх деревах лазило кілька мавп, інколи поглядаючи в наш бік. Осільки невідомо чого від них чекати, на ніч все ховаємо по наметах. Але цього разу все обійшлось без інцидентів. В цій мандрівці ми ще зустрінемось з мавпами, і вони безцеремонно заберуть у нас банани!

Першої ночі неподалік від табору помітили зграю якихсь гієн. Очі і силуети п'яти чи шести тварин відбились у світлі ліхтарика. Та їм не було до нас ніякого діла: спокійним кроком піднялись на пагорб, і пішли по своїх справах. Вночі звуки лісу заважають спати. Тут звуків різних тварин незвично багато, вони зовсім нові, і дуже гучні. Співають різні незнайомі птахи, квакають жаби, перекрикуються мавпи, і ще невідомо хто. Концентрація тварин велика, і їх шум звучить безперервним фоном всю ніч. Далі, коли ми наберемо висоту, цього не буде.

На сусідньому дереві:

 

Вранці:

 

Ввечері виявилось, що кенійські балони, з виду ті самі різьбові що у й нас, не підходять до наших пальників. Перепробувавши всі пальники під всі балони, стає зрозуміло, що треба шукати новий газ, чи нові пальники. Пощастило, що наш водій з вечора не поїхав додому, а ночував в бусі, неподалік від нас. Доводиться вранці їхати в найближче село, шукати газ. Це 30 км. через джунглі в одну сторону. Дорога розтягуютється на 5 годин поперемінної їзди і штовхання мікроавтобусу. В селі вдаєтсья купити тільки великий балон, аж на 14 кг.! Там ж наймаємо портера, який буде нести цей балон. Іншого виходу в цій ситуації немає. Зате газ тепер можна не економити!

Ще одна несподіванка - повна відсутність туристів на маршруті. Вранці другого дня, перед нашим стартом, заїжджає група британців, і всі дні вони йдуть папалельно з нами. Їх людей 8-9, і ними чоловік 18 портерів, які несуть не тільки рюкзаки, а й стільчики, розкладний стіл, і навіть шатер-кухню. Британці підсміюються з нас і наших рюкзаків, ми підсміюємось з них і їхнього розкладного столу. Крім британців, зустріли кількох людей аж в останній день, на виході з парку. Якби не ця група - то весь маршрут ми б пройшли самі.

З тої групи була і користь - їх портери і нам стали в нагоді, коли за кілька днів і кільком нашим туристам, добитим гірняшкою, буде потрібна допомога. Кенійські портери, як виявилось, можуть нести по три рюкзаки - свій, британсього,  і нашого туриста. Не можливо уявити, на скільки це важка, виснажлива робота. Однак взялись за це вони з радістю. Доплата за третій рюкзак - 50$ за день. Але заплатити таку суму нікому не шкода, особливо коли бачиш зв'язку з трьох рюкзаків на спині однієї людини. Якщо брати собі портера на всі дні, тільки під один рюкзак, то коштувати це буде суттєво дешевше. Але знайти їх треба завчасно, бо нам просто пощастило, що вони були поряд.

Види другого дня - ділянки лісу, болота, дивні дерева в павутинні моху:

 

 

Пступово набираємо висоту, і ввечері ліс залишається по-заду:

 

 

Ставимо табір на березі одного з озер:

 

 

В найближчі дні нас чекає поступовий набір висоти, зі щоденними змінами краєвидів, та поступовим посиленням гірської хвороби. Вже цього дня багато з нас починають відчувати перші сипмтоми. Загалом, трек було розплановано так, щоб якомога ефективніше акліматизуватись. Ми робили по 500-800м. набору, після чого спускались на метрів 200-300, і ставили табір. Набір був поступовим, але від гірської хвороби не сховаєшся, вона неодмінна супутниця туристів на таких висотах.

Наступного дня види дуже змінюються. Трав'янитсті луки з дрібними кущами залишаються внизу, поступово змінюючись камінням і дивними високогріними рослинами. Сьогодні ми ночуватимемо на висоті рівно 4 тис.м. над рівнем поря. Але туди ще треба дійти!

 

 

 

Тепер треба спуститись на кілька сотень метрів, щоб потрапити на озеро Майклсон - місце нашої ночівлі. Фото не передають розміри але каньйон величезний!

Перший вид на оз. Майклсон:

 

 

 

 

Вид на східну частину каньйону:

 

Там внизу, в каньйоні, озеро. Там місце ночівлі:

 

 

 

 

Спуск до озера дуже крутий, стежка відсутня:

 

 

Місце для табору на озері Майклсон - мабуть одне з найкрасивіших в світі:

 

 

Озеро Майклсон знаходиться на висоті 4 тис.м. над рівнем моря. Але оскільки це екватор, то тут значно тепліше, ніж на такій висоті в помірних широтах. 

 

На такій висоті в озері водиться риба. І нам навіть вдалось нею поласувати: портери британської групи вранці рибалили, і нам теж перепало кілька рибин. Також біля озера живе величезна колонія хайрексів. В наступні дні ми їх побачимо ще багато десятків. "Рок Хайрекс" - якийсь далекий родич слона. Одна з їх розваг - підходити, і спостерігати що ми робимо. Підпускають до себе досить близько, десь до 3 м. Єдине, про що попередили портери з британської групи - сховати все з кухні, бо вони зроблять там хаос. Власне одна спроба у них була :)

Рок Хайрекс:

 

Вранці починаємо підйом до наступної стоянки. Перехід сьогодні відносно не великий, але висота дається взнаки, йти важкувато. Маємо набрати 650 метрів. Основний набір досить крутий, дистанція переходу не велика. Але ми не поспішаємо.

 

Скеля "Храмова стіна":

 

 

 

 

Наш табір на висоті 4650м. Найвищий табір в нашому поході:

 

На цій висоті вже немає рослинності. Вдень було досить тепло, ввечері треба одягати пуховик, вночі мінусова температура. Сильних морозів тут не було, але вода в пляшках промерзла наскрізь. З джерел питної води тут тільки озеро.

Вид з табору:

 

Вранці ті, кого не добила гірська хвороба, йдуть зустрічати світанок на вершину піку Ленана. Висота - 4985м. Від нашого базового табору трохи більше трьохсот метрів набру висоти. На вершині холодно і вітряно.

 

З вершини видніється наше озерце, видніється "Храмова стіна" з групою озер, і навіть озеро Майклсон, де ночували попередньої ночі.

Ранковий вид з вершини:

 

Після сніданку починається спуск. Всі попередні дні ми йшли переважно в гору, спускаючись лише з акліматизаційних сходинок. Тепер нас чекає довга дорога в низ, в напрямку іншого виходу з парку.

 

Дві години сипухи:

 

Спустились до відмітки 4200м. Звідси відкриваєтсья вид на головні піки гори Кенія. Шкода, фото зовсім не передають велетенських масштабів всього довкола.

 

 

До виходу:

 

Друга частина мандрівки - сафарі в Національному парку Масаї-Мара, який є Кенійською частиною великого заповідника Серенгеті. Але туди ще треба доїхати. По дорозі в Масаї-Мара потрапляємо під перший розводняк від кенійських водіїв. Схема в кілька ходів, але очевидно відпрацьована на іноземних туристах. Суть схеми в тому, щоб поставити нас в безвихідну ситуацію, і здерти більше грошей. У нас був замовлений трансфер, від Гори Кенія до Масаї-Мара. Кенійські партнери вирішили запропонувати нам повний пакет послуг - трансфер в дві сторони, сафарі, екскурсію в села масаїв, і навіть свій кемпінг. У нас загалом все це планувалось, але вже були домовленості з іншими, бус заброньований кемпінг, і т.д. І наші домовленості були вигідніші, ніж новий, щойно запропонований пакет. Ми відмивляємось, і просимо тільки транфер, як і планувалось відпочатку. Коли ми вже в дорозі, нам озвучують нові розцінки. Виявляється, що вони планували організувати нам сафарі, і те що такої домовленості не було, їх не хвилює. Ці два мікроавтобуси, якими нас везуть, коштують дорожче, ніж домовлялись, оскільки мають відкидний дах. Годинна зупинка, переговори, які поступово переростають в перепалку... і стає ясно, що ніякі аргументи тут не працюють, ніяких компромісів з ними не досягнути. Вони розуміють, що і ми усвідомлюємо ситуацію - якщо відмовитись від переїзду з ними, то ми втратимо цілий день, бо ми хто зна де, і нічого там вже не замовимо. В результаті, з нас здирають на багато більшу суму. І до кінця нас все одно не довозять. Висаджують на в'їзді в парк Масаї Мара, звідки нам ще 40 км. до кемпінгу, оскільки за воротами парку, на їх думку, вже буде сафарі. Нікого не хвилює, що домовленість була інша. Після цього у нас вимагають чайові... але це вже безуспішно :)

Це була та ситуація, коли не важливо про що домовлено, що проговорено, важливо тільки те, що з нас захотіли здерти грошей, і знали як це зробити. Жоден з наших аргументів на них не впливав. До слова, в Кенії працюють стужби пасажирських перевезень, і коли ми їхали з Найробі до Гори Кенія, скористались їх послугами. Перший переїзд загалом був без проблем, якщо не рахувати штовхання мікроавтобусу з лисими шинами по розмоклих сільських дорогах. Але як покажуть подальші події, і служби перевезень в Кенії можуть підкинути великих проблем. Та про це згодом.

Після того, як нас висаджують, домовляємось з масаями, які двома джипами везуть нас в кемпінг. Це додаткові витрати, але можна видихнути з полегшенням від того, що скараскались перших перевізників з їхніми пропозиціями.

Ще по дорозі до Масаї Мара ми перетнули екватор. Тут ми відмічаємось в журналі про перетин, отримуємо сертифікати, вартістю по кілька доларів, і звісно ж проводимо тест з закручуванням води в різні сторни.

На екваторі:

 

Тест із закручуванням води по різні сторони екватора:

По приїзду в Масаї Мара нас беруть в облогу продавчині масайських сувенірів:

 

Поселяємось в кемпінг, і вечері маємо трохи часу на відпочинок. Кемпінг простий, але класний. Якби не вартість одного дня перебування в самому національному парку, то тут можна було б залишитись на кілька днів, і просто відпочити. Серед густих дерев, на самісінькому березі річки, стоять стаціонарні намети-кімнати. В "номерах" є душ і туалет. На кожному невеликий ганок зі столиком і стільчиками. І вид на річку, в сторону заходу сонця. В річці плюхкається кілька гіпопотамів. Вночі чути як вони пускають фонтанчики і хлопають вухами. Але ми на підвищенні, і до нас вони не піднімуться, тому небезпеки немає.

В номерах ліжка з балдахінами, щоб ніяка живність не заважала спати. Вночі знову чути звуки тварин. З кемпінгу кілька разів спостерігаємо пробіжки диких свиней та різних копитних - вид на саванну відкривається з ганку кожного номера. Посеред річки на камені засмагає маленький крокодильчик. Ввечері кілька разів чути як трублять слони. Вранці прямо по кемпінгу пробігає дитинча шакала - на диво мила тваринка, яку одразу хочеться потіскати.

 

В кемпінгу:

 

Вранці вирушаємо на фото-сафарі по саванні. Поїздка займе близько 10 годин. І пролетять вони дуже швидко. Сафарі перевершило очікування всіх! Кількість тварин тут просто неймовірна. Лиш слонів в кенійській частині Серенгеті півтори тисячі. Копиних тут мабуть ніхто й не рахує. Куди не кинь оком - якась тварина буде в полі зору. Нам вдалось побачити майже всіх - багато слонів і жирафів, групу левів, групу гепардів, маленького леопардика, носорога, гіпопотамів, крокодилів, і різних копитних. Крім того, помітили якусь супер-рідкісну кішку, що наш водій відзначив як велику рідкість, і навіть попросив її фото. Фотосафарі - це дуже крута атракція, і при нагоді обов'язково спробуйте!

Сідаємо в два джипи, і вирушаємо:

 

 

 

 

День на сафарі пролітає непомітно, і залишає купу позитивних емоцій. А далі ще одна підстава від перевізників! Нас чекав дуже довгий переїзд до океану, близько 700 км. Для цього переїзду був замовлений найкращий автобус, який нам змогли запропонувати. Новий, 2018 року випуску, аж на 18 місць. Розрахунок був такий, що їхати нам довго, і вночі. Тут всі могли б зручно всістись, і довгий переїзд пройшов б відносно комфортно. В старому, роздовбаному 10-ти місному бусі їхати не хотілось.

І от що було далі. Спочатку водій запізнюється на кілька годин, а ми чекаємо його в одному з масайських сіл, де весь час змушені відбиватись від місцевої публіки. Звісно, кілька пар сандалів, зроблених з покришок, і різних браслетиків на пам'ять довелось купити. Якщо думаєте, що масайським продавцям легко відмовити - то дуже помиляєтесь. Вони невтомні в своїх пропозиціях. Однак, в спілкуванні з ними були і цікаві, і веселі моменти :)

Далі саме веселе. Приїжджає за нами не новий 18-місний автобус, а старий, роздовбаний 8-місний мікроавтобус, з дуже маленьким багажником, який не відкривається. Перевізник запевняє, що сталась якась аварія, і нам треба тільки доїхати до Найробі, а там машину замінять. Ситуація безвихідна, вантажимо рюкзаки в салон, і рушаємо. З розмов з водієм, оператором, і перевізником стає ясно, що хтось нам вішає лапшу, і що ніякої заміни машини насправді не планується. Доводиться всім способами довбати перевізника, щоб вони щось вирішували. Обіцяють вислати нам на зустріч новий автобус. А ми тим часом самостійно ремонтуємо старий :)

А справа вже йде ближче до ночі. Тут треба зазначти, що в Кенії діє комендантська година, і нічні перевезення заборонені. Коли замовлявся автобус, цей нюанс кілька разів уточнювався, і нас запевнели, що у водія буде дозвіл. Тут виявляється, що ніякого дозволу немає, але ми все одно кудись їдемо. Доїжджаємо звісно ж тільки до першого блок-посту, де нас зупиняють військові, і починають розповідати, що ми порушуємо закон, і т.д. Пояснюємо, що у нас зламався автобус, і ми тепер запізнюємось, їдемо в найближчий готель, і все таке. Зупинка і розмова досить тривала, але нас відпускають без штрафів і хабарів, але через 5 хв. ще один блокпост. Пояснюємо те саме, їдемо далі, але розуміємо, що так ми далеко не заїдемо. Зупиняємось на найближчій заправці, і проводимо чудову ніч в автобусі, де спимо в перемішку з рюкзаками.

Починаючи з 5 ранку пасажирів возити дозволяється, і ми рушаємо далі. Нічні переписки і телефонні розмови з перевізником закінчились розумінням, що нічого нам не замінять. Але в Найробі друзі водія привозять нам ще одне крісло, яке ми там ж і встановлюємо. Перед тим ми таки змогли відчинити багажник, і впхати туди частину рюкзаків. Як не як, але трохи поспавши, трохи зручніше всівшись, і перекусивши, їдеться краще. Так ми і доїдемо аж до океану. Ситуацію згладжує те, що в Кенії досить не погані дороги, попри тотальну розваленість всього навколо.

Однак тут треба додати, що під час цієї мандрівки нас не тільки розводили на гроші. В Кенії нам траплялись люди, які просто гарно виконували свою роботу, приємні в спілкуванні, щирі, і з ними просто приємно мати справу.

Їхати по Кенії цікаво - помічаєш, на скільки різна ця країна: змінюється рослинність, змінюються посушливі і зелені регіони, милуєшся тваринами. Незвичними є велики, нічим не зайніті території - саванна, в якій зрідка трапляються поселення, які складаються з кількох глиняних хатин. При дорозі часто помітно невеликі групи зебр, бабуїнів, газелей. Одного разу слон спокійно пасся за десять метрів від траси, і ніяк не збентежився, коли ми зупинились на фотосесію. Цікаво спостерігати як змінюються кенійські села. Переважаюча сільська забудова - глиняні розвалюхи. Але в різних регіонах їх незамислувата архітектура різна. При дорозі продають фрукти - манго різних сортів, ананаси, банани. Навіть враховуючи, що купували ми їх по ціні для білих, все одно фрукти коштують копійки. Манго, соковите, велике, таке як треба, коштує по 5-10 грн. за штуку. Ананас трохи дорожче, від 20 до 40 за велетенський. Кокоси рвали безкоштовно, бо їх там надто багато :) Якщо в двох словах, то фруктами ми там об'їдались до упору.

 

 Типовий придорожній сільський пейзаж:

 

На березі Індійського океану у нас заброньвана дуже гарна хата. Простора, з басейном, кухнею, та всім необхідним для комфортного життя. Наша хата, і ще кілька таких ж гарних, різко констрастують з рештою села, яке виглядає напіврозваленим. Наше помешкання, як і все більш-менш цінне в Кенії, відгороджене високим парканом. На вході чергує охоронець.

На нашому подвір'ї:

 

Кокоси на подвір'ї:

 

Ватаму - третій національний парк в нашій подорожі. Цей океанічний заповідник вважається одним з кращих місць для пірнання на східному узбережжі Африки. Тут знаходиться кораловий риф, постійно тепла вода, а тому велетенське різноманіття риб, коралів, і всього іншого. Купатись в океані можна і в селі, на одному з білих піщаних пляжів, що ми теж робили. Але щоб попірнати на кораловому рифі, треба відплисти кілька сот метрів від берега. Для цього наймаємо невеликий кораблик, і йдемо в плавання на кілька годин. Капітан корабля знає різні гарні місця поблизу рифа. Тому ми кілька разів кидаємо якір в різних місцях, і пірнаємо поміж риб, самих різних кольорів, форм, і розмірів. Оренда короблика дуже дешева.

 

 

На маленькомі піщаному острівці:

 

Неподалік від Ватаму знаходяться руїни Геди - середньовічного міста народу Суахілі. Це ще один пункт нашої програми. Зараз руїни заросли баобабами, і там живе дуже багато мавп. Місце підійшло б для зйомок фільмів про якогось Мауглі. Нас попередили про мавп, сказали що від них можна відкупитись бананами. Тому купуємо бананів, і рушаємо досліджувати руїни. Мавпи безцеремонні: коли бачуть банан, просто скачуть на голову, і забирають його з рук. Інколи так і їдять їх, на місці.

 

Руїни Геди:

 

 

 

Прогулянка руїнами Геди була останньою атракцією нашої мандрівки, але не останньою пригодою. Головні пригоди в Кенії стаються під час переїздів, і цього разу вийшло так само. Коли таксист привіз нас в залізничну касу, виявилось що каси там вже немає... Потім виявилось що на вокзалі не приймають оплату з картки... Потім нам не змогли офрмити квитки. Та в результаті все склалось добре :)

Наступного дня, після трьох перельотів, ми вдома... а вже через кілька днів сумуємо за Кенією!